Мета: розкрити історію запровадження Міжнародного дня людей похилого віку; виховувати людяність, милосердя, співчуття і шанобливе ставлення до людей похилого віку; прищеплювати навички правильного ставлення до старших, батьків, виявляти піклування про молодших, слабших.

Обладнання: відео соціальної реклами «Мама». Електронна презентація про старість, макет мосту і чоловічків, «Палітра спілкування», макет «Золотого серця»; пісня «Спасибо, дед…»; анкетування.

Епіграф заняття:
«Схилилась яблуня до тину,
Сповна віддавши урожай.
Не ображай стару людину,
Чи чуєш ти, не ображай».

І. Вступне слово учителя.

Сьогодні ми торкнемося з вами теми, про яку рідко хто хоче говорити, на яку немає ніколи часу. Ми  поговоримо про проблеми батьків і дітей, старість та одинокість. Сьогодні в нас з вами буде відверта розмова «Людина з планети «Старість». Ми спробуємо з’ясувати причини проблем між старим і молодим поколінням та шляхи їх вирішення.    Невипадково другий місяць осені починається з особливої дати. 1 жовтня у всьому світі відзначається Міжнародний день людей похилого віку, проголошений Генеральною Асамблею ООН, а в Україні це також і День ветерана.

Україна, як повноправний член ООН, підтримала ініціативу міжнародного співтовариства і з 1991 щорічно відзначає цей день. Рішення про щорічне відзначення в Україні Міжнародного дня громадян похилого віку та створення належних умов соціального захисту пенсіонерів, інвалідів, одиноких непрацездатних громадян затверджено урядовою постановою від 26 вересня 1997 року № 1066 «Про щорічне відзначення Міжнародного дня громадян похилого віку».  Відповідно до Указу Президента України від 24 вересня 2004 року 1 жовтня Україна відзначає і День ветерана.

Цей день – не лише можливість нагадати всім про людський обов’язок бути турботливими і милосердними до найповажнішої частини суспільства. Це і привід до роздумів щодо подальшої долі людства, його культури, взаємозв’язку поколінь. Тому сьогодні мені б хотілося, щоб ця бесіда принесла вам користь і ми побудували з вами символічний міст між поколіннями і зробили по ньому перші кроки. (Вчитель показує символічний міст).

Чому тема нашої розмови звучить так незвичайно, «Людина з планети «Старість»? Адже на картах небесних тіл  така планета не позначена. Але вона іс­нує – тільки не в просторі, а в часі. І свого часу кожен з нас, залишаю­чись жителем Землі, ступає на цю планету.

Час там протікає повільно – з довги­ми ночами, наповненими безсонням, ломотою суглобів, лякаючи перебоя­ми в серці. І люди сприймають його по-іншому і живуть більше в минуло­му, аніж у теперішньому. У них дивна пам’ять – пам’ятають до найдрібніших деталей події піввікової давності і забувають те, що трапилось нещо­давно: куди поділись окуляри, чи ков­тнули пігулку, що їли на обід.

А як вони ходять! Земляни, напри­клад, вгору по східцях стрибають че­рез двоє східців, балансують на по­тужних ногах, а якщо і впадуть, то легко підведуться, розсміються.

Жителі планети «Старість» пересу­ваються повільно, особливо взим­ку, коли слизько, приглядаються на­пружено, по східцях піднімаються приставним кроком, як вчать їх піс­ля інфаркту. А впавши, самостійно підвестися не можуть, чекають про­стягнутої руки, а інколи й машини швидкої допомоги.

Залишимо алегорії, скажемо прості­ше – старість. Або, якщо зовсім за енциклопедичним словником: «Ві­ковий період від 75 до 90 років».

«Старий, що малий»,- говорить при­слів’я. І справді, є в них щось подібне.

Перш за все безпорадність. Тільки у дитини вона з  кожним роком, мі­сяцем, днем зменшується, а у ста­рих, навпаки, збільшується. І ще: старі люди образливі, як діти. Але дитячі образи нас тішать, а старень­ких – дратують.

Дитину поспішаємо заспокоїти, приласкати, загладити образу: знаємо, що вона не винна, що це – від незрі­лості, ранимої нервової системи.

На старечі образи намагаємося пе­реважно уваги не звертати. Але ж і вони трапляються через нерво­ву систему. Тільки не від незрілої, а дуже замореної.

Старість, по суті своїй, трагічна. Хоча б тому, що у цьому віці впер­ше по-справжньому розумієш закон природи: людина смертна. Звичайно, про це ти знаєш з дитинства. Але з часом, постоявши біля труни од­нолітка, викреслюючи один за од­ним номери телефонів, по яких вже ніколи не доведеться дзвонити, від­чуваючи десь біля самого серця за­лізний спазм, усвідомлюєш дану інформацію вже не як абстрактну істину, а як реальність.

Не забувайте також, що більшість старих – це вдівці і вдови, адже рід­ко кому вдається, як у казці із щас­ливим-кінцем, жити довго і помер­ти в один день.

Старість окреслює навколо люди­ни кола самотності. І чим далі, тим вужчим стає це коло.

За межею залишається робота, до якої звик, яку любив. Потім – весь божий світ, і ось уже став доступним тільки найближчий квартал або сквер, ось уже не вийдеш за ворота…

Звичайно, проти туги, суму, старо­сті повинні боротися. І як – теж відомо.

Знайдіть собі хобі! – вчать пси­хологи.

Будьте активні фізично, займай­тесь посильною працюю,- реко­мендує лікар.

Додавайте не роки до життя,  а життя до років! – формулюють за­вдання інші.

Комусь це вдається. Ми знаємо си­вобородих стариків, які беруть участь у спортивних змаганнях, і художни­ків, які малюють на схилі років.

Знаємо й таких, які читають, пи­шуть, шиють.

Старі люди люблять давати поради, «вчать жити». Скільки через це виникає проти­річ, образ, трагедій, а особли­во зараз, коли попередній досвід знецінюється, коли так багато змін трапляється і в нас самих, і навко­ло нас. І саме тоді виникають проблеми між поколіннями батьків і дітей.

ІІ. Презентація проекту «Діалог поколінь»

Тиждень тому ви отримали завдання створити проект «Діалог поколінь» і презентувати нам його сьогодні.
Діти презентують проект «Діалог поколінь», а вчитель прикріпляє символічного чоловічка з написом «Діалог поколінь» до мосту.

Читання та аналіз притчі

– Хочеш я навчу тебе швидко раху­вати в умі? – запитує дідусь, у яко­го з’явилася щаслива можливість дати урок.
– Навіщо? – запитує онук.
– У мене ж є мікрокалькулятор.

Або ще діалог…

– Як ти картоплю чистиш? – хму­риться 80-річна мама, спостерігаю­чи за дорослою донькою.
– Скільки зрізаєш?

У неї, у мами – стійка звичка го­лодних років, нею й оладки з кар­топляного лушпиння ще не забуті. А  у дочки інші знання: «Та нітрати ж. Треба товще зрізати!» – І обрі­зана картоплина, кинута різким ру­хом, падає в каструлю.

Ще один характерний діалог двох літніх жінок довелося почути у трам­ваї.

Ну, як ти живеш з невісткою?
Та ніяк. Говорить, наче телеграму надсилає, зайве слово боїться ска­зати: доброго ранку, вас до телефо­ну, спасибі, будь ласка – ось і вся  наша розмова.
Це ще нічого. Буває гірше.

І тоді спадають на думку бувальщи­на, легенди, розповіді…

Читець. Легенда про найсвятішу любов материнську.

Дуже давно, жила сім’я з трьох поко­лінь. От якось батько наказав сино­ві: «Приготуй назавтра візка, бабусю повеземо». Повставали вони до схід сонця. Батько виніс свою матір, по­садив на воза, покликав сина, і вони удвох повезли. Заплакала стара, але нічого вже не могла вдіяти.
– Куди ми веземо бабусю? – запи­тав син у батька.
– До старого шахтового обвалу, бо яка від старої користь, якщо тіль­ки сидить та їсть, а робити нічого не може.
Коли приїхали до шурфу, розвер­нув батько возика і тихенько пус­тив його разом із бабусею.
– Що ви наробили, тату? – закри­чав син. – Навіщо і возика викину­ли? Адже, коли прийде час, на чому  я вас повезу до звалища?
Почув це батько і наче прокинувся, гірко заплакав і поліз до ями – ви­тягати матір і возика.

Бесіда

1. Яка мораль цієї легенди?
2. Який висновок ви зробили для себе і що ви візьмете з собою у своє доросле життя?
3. А чи є у вас бабусі і дідусі? Розкажіть про ваші з ними стосунки в дитинстві і зараз?

Чомусь молодим людям здається, що вони будуть молодими завжди, а старі такими народилися. Рано чи пізно, але дівчина стає молодицею, дружиною, потім ненькою, далі свекрухою чи тещею і, врешті-решт, бабусею, а парубок перетворюється на чоловіка, батька, тестя, свекра і, нарешті, стає дідом.

ІІІ. Перегляд та обговорення соціального ролика «Мама».

Але ми іноді забуваємо не тільки наших дідусів та бабусь, а й батьків – маму і тата. У нас ніколи не вистачає на них часу. Пропоную переглянути вам соціальну рекламу про маму і потім обговорити. (Діти переглядають соціальний ролик «Мама»)

Бесіда:

1. Як ви думаєте, хто більше віддає, жертвує собою старше покоління чи ми, діти, молодше покоління?

Отже, думаймо про них. Ду­маймо про маму чи бабусю, яка живе в селі й часто хворіє. Думаймо про самотню матір у міській квартирі, яка не втомлюється чекати дзвінка чи звістки від нас.
Поки старенькі бабусі й мами з нами – ми всі молоді. Вони – наш захист, наша добра згадка про-незгасне світло дитинства! Тримай­мося ж її! Пам’яттю. Думкою. Спо­мином.

Якось Джон Ленон дуже тонко помітив: «Ніхто не помічає тебе, коли ти стара людина з сивим волоссям. Але всі починають любити тебе, коли над тобою три фути землі. Це тому, що мертвих любити легко. Вони не потребують нічого і не створюють незручностей і неприємностей». Тому дуже хочеться, щоб ви вже з цієї хвилини задумалися і вже сьогодні підйшли до батьків, чи до бабусі і дідуся і щось допомогли їм, або просто сказали, як ви їх любите, адже іншого разу вже може не бути, я у пісні Дмитра Масюченка «Спасибо, Дед». (Діти слухають пісню «Спасибо, дед…»)

Тримаймося за них душею. Кажуть, що найбільша радість – це чекан­ня радості завтрашнього дня. Старі люди позбавлені хвилюючого чекан­ня щастя. Їм завтрашній день нічо­го не обіцяє. Але вони завжди готові прийти на допомогу, порадити. Для них найбільша радість – бути потрібними. Тому саме старі завжди  готові до самопожертви.

ІV. Вправа «Дерево жертовності»

Пропоную виконати вправу «Дерево жертовності» і розібратися з цим.

На дошці ви бачите стовбур дерева сім’ї. Вам необхідно розказати, чим жертвують для вас ваші батьки, бабусі, і дідусі, а потім розкажіть, чим ви жертвуєте для членів своєї сім’ї. Розповіді про жертовність дорослих додають гілки з одного боку дерева, а розповіді про жертовність дітей – з другого.

Давайте порахуємо, з якого боку гілок більше і чому? Зробіть висновок.

Ми зробили ще один крок на шляху до порозуміння зі старшим поколінням. Вчитель прикріпляє ще одного чоловічка з написом «Жертовність з боку обох поколінь».

V. Соціальне опитування і обробка результатів.

Іноді ми проводимо більше часу з подругами, з мало знайомими нам людьми, а дома нас чекають батьки. Але ми чомусь думаємо, що вони там чекатимуть вічно, нікуди від нас не дінуться. Мені б хотілося з’ясувати ситуацію стосунків з вашими батьками в нашому класі. Зараз кожен із вас дасть відповідь на прості запитання: «Як часто ви радитесь з батьками?» та «Кому довіряєте більше: татові, мамі чи подрузі?». Анкетування анонімне, тому бажано писати правду. (Діти заповнюють анкети)

А зараз наша лічильна комісія опрацює результати опитування і підготує результати у формі моніторингу.

VІ. Творче завдання «Немолоді і молоді»

А ми продовжимо. Але все ж таки обидва покоління можуть жити без проблем і конфліктів. Як це зробити, ми спробуємо вирішити. Зараз ви попрацюєте в групах і виконаєте творче завдання «Немолоді і молоді». Вам потрібно обговорити, чим можуть старі допомогти молодим, і чим молоді можуть допомогти старим. (Вчитель прикріпляє чоловічка з надписом «Взаємодопомога»)

Лічильна група оголошує результати та аналізує їх. (Вчитель прикріпляє чоловічка з надписом «Увага до старшого покоління»).

Справді, інколи ми забуваємо про них у щасливі і радісні хвилини. І навіть можемо віддати їх у дім пристарілих. Не завжди доживають свого віку ста­ренькі вдома. Звичайно, різні об­ставини змушують покинути свою домівку і переїхати до будинку при­старілих. Коли людина самотня і за нею ні­кому доглянути – це одна справа. Але, коли діти відмовляються від своїх немічних батька чи матері,- це вже злочин. Рідні діти матері зреклися… Але лю­бов материнська безмірна – «хворе серце, хоч і плаче по ночах, але не шле проклін до порогу дітей»…

Але коли у нас горе, біда, то чомусь ми, таки, завжди повертаємося до батьківського дому, до маминої безмежної доброти. Поки живі мати і батько, бабуся і дідусь, то ніяке зло не страшне для дітей та онуків, бо день і ніч вони складають Богові молитви за своїх дорогих кровинок.

За сучасної зайнятості батьків бабусі у багатьох випадках беруть на себе левову частку турбот і обов’язків, пов’язаних з вихованням онуків.

Від бабусь ми вчимося вишивати, садити і вирощувати квіти, готувати їжу і білити хату, доглядати і вихо­вувати немовлят, працювати в полі, на городі, поратися біля худоби. Бабуся є берегинею багатьох звичаїв й традицій нашого народу.

У зв’язку з цим мені хотілося б звер­нути увагу на одну обставину – на наш моральний обов’язок перед тими, хто безкорисливо передає у спадок свій багатющий досвід і знання. Чи завжди ми віддячуємо їм такою ж любов’ю?

VІІ. Творча вправа «Палітра спілкування»

З роками зникає багато бажань і по­треб. Але ніколи не згасне, потреба у спілкуванні. Ось що потрібно стар­шим людям, як хліб, як повітря. А чому так часто ми, молоді, їм від­мовляємо?

Найбільше, що необхідно старим – це побільше спілкування.  Спілкування має багато барв, відтінків, воно завжди цікаве і неповторне. А для того, щоб воно було успішним, давайте зараз складемо палітру спілкування з кольорових смужок. (Діти роблять висновки – вчитель чіпляє чоловічка з написом «Даруйте радість спілкування»).

VІІІ. Тренінгова вправа «Золоте серце»

І, наостанок, хочеться сказати, що якщо ця розмова змусила вас задуматись і, можливо, пригадати якусь ситуацію нешанобливого ставлення до старих, то сьогодні у вас є шанс розпочати усе по-новому, з чистого аркуша паперу. На дошці ви бачите його. Уявіть, що це – перша сторінка вашого нового життя і ви маєте змогу зробити свій крок доброчинності. Візьміть макет золотавого серця. Напишіть, ті слова бабусям, дідусям і батькам, які до цього часу ви чомусь соромились сказати і прикріпіть до великого золотого серця. (Чоловічок з надписом «Віддай часточку золотого серця»).

ІХ.Соціалізація: «Сьогодні я зрозумів, що …»

Пам’ятайте, що ваш вчинок, слово, погляд, тон може подарувати радість, а може й зіпсувати настрій.
На закінчення нашої розмови хочу навести вам слова із повчання князя Володимира Мономаха дітям: “Старих шануйте, як батька, а молодих, як братів”.

Робіть все, щоб вони щоденно відчували повагу і турботу, мали гідний рівень життя, не втрачали суспільної активності. Нехай в цьому стрімкому світі завжди по особливому світиться родинний теплий вогник – вічне джерело наснаги й любові.

Поділитися: