Музика (фон, початок). Легкий інструментальний вступ.

1. Сцена пробудження картини

(Музика грає. Тихіше і йдуть слова.)

Голос за сценою (ведучий 1):

Ведучий 1. Одну його картину придбав Лувр, а життя українського села кінця 19 століття ніхто не міг передати так майстерно, як Микола Пимоненко. (На фоні – портрет Пимоненка)

 Його шедеври уважно роздивлялися не лише мистецтвознавці та етнографи, а дизайнери одягу і досі надихаються Образами національного вбрання, які зображені на картинах. І зараз ми зробимо так само.

 (З’являються потім одна за одною три картини Пимоненка «Великодня утреня»)

Мова піде про знамениту “Великодну утреню” Пимоненка, де автор детально показує святковий народний стрій Київщини. Картина “Великодня утреня”, на жаль, зберігається у російському Рибінську, в тамтешньому музеї. Щоправда, Микола Пимоненко написав ще дві версії витвору, трохи змінивши композицію і ракурс. Одна з них незавершена, зберігається у Національному художньому музеї України.  А ще одну спіткала сумна доля. Донедавна її зберігали у Херсонському художньому музеї імені Шовкуненка. А в 2022 році російські окупанти пограбували музей і вивезли у бік Криму усі його експонати, у тому числі й знаменитий мистецький твір Пимоненка.

2. Вихід і опис образу

(Музика трохи гучніша. Повільно виходить дівчина у синій керсетці, з вінком і стрічками. Вона рухається плавно, ніби сходить із полотна. Дівчина зупиняється)

Ведучий 2.  У рамках проєкту “Нитка традицій” ми вирішили не просто розповісти про цей шедевр, а й оживити його — відтворити народне вбрання однієї з жінок, зображених на полотні.
Нас особливо зацікавив третій варіант “Великодньої утрені” (наближається картина крупним планом) – той, що сьогодні втратив свою домівку, але зберігся у пам’яті та на світлинах.
Ми дослідили особливості строю героїні і створили власну реконструкцію цього образу.

 Синя керсетка глибокого кольору нагадує небо перед світанком — стримане, але сповнене світла. Під нею — вишита сорочка з ніжним орнаментом, а на голові — вінок зі стрічками, що тихо грають на вітрі, мов подих весни, у руках — свічка. І все це разом створює образ чистоти, віри й краси.
У її строї оживає українська традиція, що єднає покоління — від Пимоненка до сьогодні.

Так ми з’єднуємо минуле й сучасність – ниткою традицій, що не перерветься, допоки ми пам’ятаємо й продовжуємо українську культуру.

3. Завершення

Голос за сценою (разом або один):

Ми зберігаємо не лише картини і національне вбрання – ми зберігаємо пам’ять, красу й душу України.

(Музика затихає).

[Показати як слайдшоу]

https://docs.google.com/presentation/d/17dPHfHbMpIc-9gE0WQjumbEfpH2WAeipZLMCLRhJQpA/edit?slide=id.g3a15d76017f_0_15#slide=id.g3a15d76017f_0_15

1. Хмельниччина… Мальовничі ліси пишніють неповторною красою, в дзеркальній гладі ставків та річок видніються чорні тіні прибережних верб.
2. Неділя, сім’я відпочиває. В хаті господиня з полумиском щойнозварених чорничних вареничків гукає всіх до столу. Поснідавши, сім’я  збирається до церкви.

(Презентація з предметами одягу+ фон «Сік землі»)

• Чоловік бере із шафи лляну або конопляну, вишиту сорочку, заправляє її у темні суконні штани, підперезується витканою крайкою і взуває чоботи. Зупиняється і думає, що обрати: кожушок чи чугаїну. Ні, сьогодні буде опанча. Бере в руки капелюхи, прикрашені штучними квітами, пір’ям. Згадує, як у них гуляв весілля своїй друзів… Але сьогодні одягне високу смушеву шапку.
• Господиня відкриває скриню. Одну за одною, жінка дістає сорочки, Ось ця  – рясно вкрита чорно-червоним взором. А це особлива, зіньківська, з яскраво-синіми квітами. Ще є вишиті поверхницею, колодочками, хрестиком, низзю, миканицею та шатранкою.  В її рідній Хмельниччині було безліч різних швів. Милується, адже у кожен стібок зашита радість із журбою.
• Далі дістає маленьку скриньку, а тут і намиста, і коралі, і дукачі – очі розбігаються. Серед спідниць-обгорток, літників, зупиняється на запасці. Далі – тканий пояс баюр з китицями та свита і горсик. Шукає, чим покрити голову, натрапляє на вінок та стрічки-бинди, в яких колись дівувала. Але серед хусток та наміток обирає вишитий очіпок.
• Зібралися, милуються один одним. І раптом на очі обом потрапляє давнє фото. І спогади оживають.

(Діти розступаються, посередині – одягнені у стрій дівчина з хлопцем, завмерли, ніби на фото. Потім переступають через рамку. Під пісню «Летіла зозуля» говорять)

Хлопець. Моя бабуся із Хмельниччини вишила ці рушники (Показує). Для мене це справжній скарб і бажання втримати дещо незриме, почате задовго до моєї появи на світ. Завдяки їм я відчуваю єдність з моїм родом. Я буду їх берегти і сподіваюся,  що вони ще тішитимуть око не одного покоління і колись грітимуть серця правнукам.

Хлопець. Наше покоління не схоже на пра. Ми звикли до спрощень та швидкости. З поступом технологій, не маємо потреби самостійно шити собі вбрання, намагатись оздобити його унікально. Легше купити. Клік – і готово.
Ми поспішаємо, шкодуючи часу на, здавалося б, необов’язкові речі. Це раціонально. Та, може, деколи вартує сповільнитись?

Дівчина. Жінки мого роду шили й вишивали. Саме завдяки їм, ми маємо в родині ці запаски, горсики та рушники. Цій сорочці багато років. (проводить по рукавам рукою), але це річ, а речі не вічні, як би совісно про них не піклувались. Одяг – тлінний. Чи тлінна традиція – справа відповідальности та вибору кожного нового покоління. Якщо естафета не обірветься, а бабину голку підхопить внучка – справа житиме й надалі. Не лише на сторінках тематичних видань, але й в життях сучасників та прийдешніх поколінь. .

Я хочу бути тією прабабою, що склала скриню. Хочу, щоб прийдешні покоління мого роду відчули те, що відчуваю я, торкаючи шитва рук моїх попередниць. Це вкорінює, це надихає.
Тож наша задача – продовжити й зберегти.

В матеріалі використовувалися матеріали Марії Кристопчук.