- Хмельниччина… Мальовничі ліси пишніють неповторною красою, в дзеркальній гладі ставків та річок видніються чорні тіні прибережних верб.
- Неділя, сім’я відпочиває. В хаті господиня з полумиском щойнозварених чорничних вареничків гукає всіх до столу. Поснідавши, сім’я збирається до церкви.
(Презентація з предметами одягу+ фон «Сік землі»)
- Чоловік бере із шафи лляну або конопляну, вишиту сорочку, заправляє її у темні суконні штани, підперезується витканою крайкою і взуває чоботи. Зупиняється і думає, що обрати: кожушок чи чугаїну. Ні, сьогодні буде опанча. Бере в руки капелюхи, прикрашені штучними квітами, пір’ям. Згадує, як у них гуляв весілля своїй друзів… Але сьогодні одягне високу смушеву шапку.
- Господиня відкриває скриню. Одну за одною, жінка дістає сорочки, Ось ця – рясно вкрита чорно-червоним взором. А це особлива, зіньківська, з яскраво-синіми квітами. Ще є вишиті поверхницею, колодочками, хрестиком, низзю, миканицею та шатранкою. В її рідній Хмельниччині було безліч різних швів. Милується, адже у кожен стібок зашита радість із журбою.
- Далі дістає маленьку скриньку, а тут і намиста, і коралі, і дукачі – очі розбігаються. Серед спідниць-обгорток, літників, зупиняється на запасці. Далі – тканий пояс баюр з китицями та свита і горсик. Шукає, чим покрити голову, натрапляє на вінок та стрічки-бинди, в яких колись дівувала. Але серед хусток та наміток обирає вишитий очіпок.
- Зібралися, милуються один одним. І раптом на очі обом потрапляє давнє фото. І спогади оживають.
(Діти розступаються, посередині – одягнені у стрій дівчина з хлопцем, завмерли, ніби на фото. Потім переступають через рамку. Під пісню «Летіла зозуля» говорять)
Новицький М. Моя бабуся із Хмельниччини вишила ці рушники (Показує). Для мене це справжній скарб і бажання втримати дещо незриме, почате задовго до моєї появи на світ. Завдяки їм я відчуваю єдність з моїм родом. Я буду їх берегти і сподіваюся, що вони ще тішитимуть око не одного покоління і колись грітимуть серця правнукам.
Хлопець. Наше покоління не схоже на пра. Ми звикли до спрощень та швидкости. З поступом технологій, не маємо потреби самостійно шити собі вбрання, намагатись оздобити його унікально. Легше купити. Клік – і готово.
Ми поспішаємо, шкодуючи часу на, здавалося б, необов’язкові речі. Це раціонально. Та, може, деколи вартує сповільнитись?
Дівчина. Жінки мого роду шили й вишивали. Саме завдяки їм, ми маємо в родині ці запаски, горсики та рушники. Цій сорочці багато років. (проводить по рукавам рукою), але це річ, а речі не вічні, як би совісно про них не піклувались. Одяг – тлінний. Чи тлінна традиція – справа відповідальности та вибору кожного нового покоління. Якщо естафета не обірветься, а бабину голку підхопить внучка – справа житиме й надалі. Не лише на сторінках тематичних видань, але й в життях сучасників та прийдешніх поколінь. .
Я хочу бути тією прабабою, що склала скриню. Хочу, щоб прийдешні покоління мого роду відчули те, що відчуваю я, торкаючи шитва рук моїх попередниць. Це вкорінює, це надихає.
Тож наша задача – продовжити й зберегти.
В матеріалі використовувалися матеріали Марії Кристопчук.